«Жаліються»? Ні. Розмова про реформу адвокатури, якої не відбулося
Зупинімося на цьому реченні. Саме на цьому слові — жаліються.
Адвокат не жаліється. Адвокат — за визначенням своєї ролі в правовій системі — фіксує порушення, формулює правову позицію і діє. Якщо адвокат «жаліється» журналісту замість того, щоб реагувати правовими інструментами, то питання не до НААУ — питання до самого адвоката. Використання цього слова — не редакційна недбалість. Це симптом того, як саме будується цей тип журналістики: адвокати як жертви, реформатор як месія, система як монстр. Драматургія. Далеко не найкраща аналітика.
Я скажу прямо: я не є захисником бюрократичних структур НААУ, не є апологетом мережі незрозумілих комітетів, і мої особисті стосунки з дисциплінарними органами адвокатури — публічно відомі. Я є єдиним адвокатом в Україні, якого двічі притягали до дисциплінарної відповідальності в межах однієї й тієї ж справи, і всі рішення були скасовані судами. Я є єдиним адвокатом, який довів наявність конфлікту інтересів у діях члена КДКА, який розглядав скаргу в інтересах власного клієнта — проти мене, свого процесуального опонента в тому ж кримінальному провадженні. Тому мені є що сказати по суті.
ПРОБЛЕМА Є. АЛЕ ДИСКУСІЯ ЗАВЕРТАЄ НЕ ТУДИ.
Стаття УП фіксує реальні патології: відсутність виборів, використання дисциплінарних проваджень як інструменту репресій, непрозоре фінансування, корпоративну цензуру. Усе це — факти, які заслуговують на серйозну розмову. Але замість аналізу структурних причин — знову та сама оповідь про «адвокатську мафію», «засилля», «заговори» тощо. Проте журналістика, яка описує інституційні проблеми мовою трилера, не допомагає реформі. Вона її дискредитує.
ПРО РЕФОРМАТОРІВ БЕЗ МАНДАТУ
Реформу адвокатури в Україні вже кілька років просувають люди, які до адвокатури переважно не належать, або належать до неї формально. Це принципово важливо. Право регулює вже існуючі соціальні відносини — відносини людей з конкретними інтересами, цінностями і раціональною логікою поведінки. Якщо 70 тисяч адвокатів не генерують масового спротиву існуючій системі — це не тому, що вони всі залякані або куплені. Це тому, що реформа в тій версії, яку пропонують зовнішні гравці, не відповідає їхньому баченню власної професії та її потреб.
Ігнорувати це — не реформаторська сміливість. Це методологічна помилка.
СПРАВА, ЯКА МОГЛА СТАТИ СПІЛЬНОЮ. АЛЕ НЕ СТАЛА.
І тут я хочу зупинитися на одному факті, який красномовніший за будь-яку риторику.
Упродовж кількох років я веду адміністративну справу № 320/50642/24 у Київському окружному адміністративному суді — позов про скасування Рішення Ради адвокатів України № 51 від 20.09.2024. Це рішення стосується кожного адвоката України без винятку. Воно встановлює механізм, за яким КДКА може нескінченно повертатися до вже скасованого судом дисциплінарного провадження — знову і знову, не зважаючи на жодні судові рішення на користь адвоката. Верховний Суд у справі № 420/27049/21 прямо вказав: такий повторний розгляд є незаконним. РАУ відповіла на це прийняттям нормативного акту, який цю практику легалізує.
Це не технічна дискусія про процесуальні тонкощі. Це питання про те, чи є в Україні незалежна адвокатура взагалі. Якщо будь-яке судове рішення на користь адвоката може бути «обнулено» адміністративним розпорядженням органу самоврядування, який негайно відновлює переслідування — то адвокат назавжди залишається у стані «вічного підсудного». Жодна перемога в суді не є остаточною. Жоден захист не є реальним.
Рішення РАУ № 51 створює саме такий сценарій — безкінечної петлі: КДКА → Рішення → Суд скасував → КДКА «продовжує» → Нове рішення → Суд знову скасував → КДКА знову «продовжує»…
Це — не гіпотетична загроза. Це те, що вже відбулося зі мною. Двічі.
ЧЕТВЕРО З СІМДЕСЯТИ ТИСЯЧ
Так от, питання: скільки адвокатів з тих 70 тисяч, що начебто «залякані» і «жаліються», долучилися до цієї справи як треті особи на стороні позивача? Четверо. Четверо з сімдесяти тисяч.
Ці четверо зробили те, що зробили. Вони не «жалілися» журналістам. Вони прийшли до суду. Вони сформулювали правову позицію. Вони взяли на себе ризик.
Але цей факт — і саме він — є найточнішою відповіддю на питання про стан адвокатського самоврядування в Україні. Не анонімні розмови з журналістами. Не риторика про «засилля». А реальна поведінка реальних людей у реальній ситуації, де потрібно було поставити своє ім’я під документом.
Чому так мало? Відповідей декілька. І жодна з них не зводиться до простого «всі бояться».
По-перше, більшість адвокатів не вважають цю справу своєю — бо дисциплінарне переслідування ще не торкнулося особисто їх. По-друге, система самоврядування успішно формує наратив про те, що судовий контроль за рішеннями КДКА є «втручанням у незалежність адвокатури» — і чимало адвокатів щиро в це вірять. По-третє, участь у справі як третьої особи — це процесуальне рішення з наслідками, яке вимагає осмисленої позиції, а не просто емоцій.
Ось чому журналістський наратив про «жаліються» є не просто неточним — він є шкідливим. Він замінює системний аналіз емоційним портретом. І саме тому реформа адвокатури в медійному виконанні буксує: бо вона описує симптоми мовою болю, а не мовою права.
ЗАКЛИК
Я пропоную просту річ: давайте говорити про реформу адвокатури мовою права, а не мовою медіа-кампаній. Давайте запитаємо не «хто винен», а «яка модель самоврядування адвокатури відповідає стандартам Ради Європи і водночас є реалістичною в українських умовах». Давайте нарешті почуємо самих адвокатів — не як статистів, що «жаліються», а як суб’єктів реформи.
Четверо адвокатів, які прийшли до суду у справі, що стосується всіх сімдесяти тисяч — це не показник страху. Це показник того, де знаходиться дискусія про незалежність адвокатури: не в залах суду, а в коментарях до статей УП.
Бо поки реформу адвокатури будують над головами адвокатів — вона залишатиметься імітацією.
Поділіться цим вмістом:
