Володимир Мелюхов: Україні потрібні нові європейські в’язниці з новим персоналом, орієнтованим на європейські цінності

Мені надзвичайно приємно представити увазі шановної аудиторії думки практика з величезним досвідом роботи на пенітенціарній службі – думки щодо основних проблем пенітенціарної системи та реформування пенітенціарної системи. Пенітенціарна система та її реформа – це саме та сфера, яка не толерує занадто абстрактних фраз про реформування та вимагає саме конкретних кроків, що засновані на практичному досвіді, знанням права, психології, соціології, економіки та державного управління. Тому погляди Володимира Мелюхова – екс-першого заступника Голови Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України – є більш ніж цікавими, а відповіді – відвертими, за що не можна не подякувати шановному експерту.

Д.Я.: Усі традиційно асоціюють українську в’язничну субкультуру з «гулагівським минулим». Але минуло вже майже сто років з моменту його створення. Минуло більше 30 років з моменту розпаду Радянського Союзу. Чи дійсно ті неформальні закони, створені у в’язничній системі СРСР, існують у тому ж вигляді в сучасній Україні у тому вигляді, що мали за радянських часів?

В.М.: Можна сказати, що і так, і ні. Зовнішній каркас зводу неформальних законів в’язничної субкультури залишився наче без особливих змін. Проте якщо більш прискіпливо подивитися на них через призму їх наповнення, то тут вже можна відзначити їх більш ніж суттєву трансформацію.

Наприклад: раніше для кримінального авторитету або засудженого, що прагне до досягнення більш-менш високого кримінального статусу (так званого «бродяги» або «блатного») було неприпустимим звільнитися від відбуття покарання умовно-достроково, то зараз ми бачимо іншу тенденцію, коли така категорія ув’язнених за будь-що намагається звільнитися умовно-достроково.

Д.Я.: Якою є неформальна ієрархія у сучасних українських пенітенціарних установах? З яких неформальних груп складається? Чи зберігається стереотипне для українського суспільства уявлення про «смотрящих» та «положенців» в українських в’язницях?

В.М.: Неформальна ієрархія у сучасних українських пенітенціарних установах за великим рахунком лишилась незмінною з радянських часів.

На верхівці ієрархії – так звані «смотрящі» та «положенці».

За ними йдуть «блатні» або «бродяги», далі йдуть «мужики» до яких можна віднести основну масу засуджених.

Окремо стоїть каста «козлів» до яких відносяться засуджені, що співпрацюють з адміністрацією в’язниць.

На останньому щаблі ієрархії стоять «опущені» («ображені»), до яких відносяться засуджені, відторгнуті загальною масою ув’язнених.

Щодо «стереотипного уявлення», то тут слід відмітити той факт, що на відміну від нашого північного «сусіда», в українському суспільстві так звана «блатна романтика» не набула такого великого розповсюдження, і переважній більшості людей вона нецікава взагалі. І я вважаю, що це дуже добре для нас, особливо на сучасному етапі.

Д.Я.: Чи п’ють чифір до цього часу?

В.М.: Вживання «чифіру» зараз ув’язненими – дуже й дуже рідкісне явище. На відміну від радянських часів, коли існували обмеження на отримання ув’язненими чаю через поширеність вживання «чифіру», зараз чай доступний у будь-якій кількості. Пам’ятаю спілкування з одним з ув’язнених, який починав свій тюремний шлях ще за радянських часів, коли він скаржився що зараз в’язні більш обізнані і піклуються про власне здоров’я, тому не вживають «чифір» через його шкоду серцю.

Д.Я.: Не є таємницею, що у багатьох країнах Європи у в’язницях існує найнижча каста, яку ЄСПЛ та ЄКЗК узагальнено визначає як «untouchables», і які в традиційному пострадянському ув’язнені отримали назву «опущених». Напевно, ми не лише можемо, проте й мусимо називати речі своїми іменами. Чи зберігається цей феномен в українських в’язницях сьогодні? Наскільки він поширений та за які неформальні проступки у сучасних українських пенітенціарних установах людини «зараховують» до найнижчої касти?

В.М.: Так, на жаль, «опущені» («ображені», «півні») як неформальна каста досі зберігається в українських в’язницях.

Це – ув’язнені, яких піддали сексуальному насильству, інші в’язні, або які вчинили деякі проступки, які з точки зору неформальних в’язничних правил є неприпустимими, через що були переведені до цієї категорії.

Наприклад, якщо ув’язнений вчинить крадіжку в іншого ув’язненого і його викриють на цьому, то він може потрапити до цієї неформальної касти.

Також є випадки, коли ув’язнений, який щойно потрапляє до слідчого ізолятору, зізнається співкамерникам у тому що він мав оральний секс з жінкою або гомосексуальні стосунки, то він також може потрапити до цієї категорії.

Слід наголосити, що не існує якогось вичерпного і чітко регламентованого переліку проступків, за вчинення яких ув’язненого можуть перевести до цієї категорії. З власного досвіду скажу, що переважна більшість таких випадків трапляється у слідчих ізоляторах і носить характер свавілля одних ув’язнених над іншими.

Д.Я.: Пенітенціарні системи усіх країн світу потерпають від наркобізнесу, і українська пенітенціарна система не є винятком. Як наркотики потрапляють до українських в’язниць? І якою є специфіка боротьба за наркотиками в українських в’язницях.

В.М.: Наркотики потрапляють до в’язниць багатьма способами. Основні способи це : 1) перекиди наркотиків через огорожу установ (так звані «броси»); 2) пронос наркотиків на територію установ іншими особами (персоналом, родичами засуджених, медичними працівниками, іншими відвідувачами в’язниць); 3) передача прихованим способом у посилках та передачах ув’язненим.

Слід зазначити, що цей перелік не є вичерпним і постійно розширюється. Наприклад, останніми роками поширення набула доставка наркотиків за допомогою дронів. Також пам’ятаю випадок з власного досвіду, коли був виявлений канал доставки наркотиків через каналізаційну мережу, яка виходила з в’язниці на волю.

Специфіка боротьби з наркотрафіком у в’язниці полягає у тому, що відповідальні за цей напрямок працівники в’язниць мають постійно пильнувати та бути готовими до нових викликів, адже ув’язнені є дуже винахідливими у своїх спробах доставити наркотики до в’язниці.

Важливо своєчасно виявляти та викривати співробітників в’язниць, які вступають у злочинну змову з ув’язненими, та починають сприяти їм у доставці наркотиків, тому що таким чином наркотрафік до в’язниць значно збільшується і починає становити значно більшу небезпеку. Велике значення має ефективна співпраця з іншими правоохоронними органами у цьому напрямку, насамперед підрозділами поліції, адже важливо викрити весь ланцюг наркотрафіку – від наркодилерів на волі до кінцевих отримувачів у в’язниці.

Д.Я.: У Стратегії реформування пенітенціарної системи на період до 2026 року вперше було згадано про в’язничну субкультуру як одну з базових проблем української пенітенціарної системи. Чим це зумовлено? Що її небезпека та вплив на пенітенціарну систему була так посилена? Чи це просто показник більшої відкритості пенітенціарної системи? Чи щось інше?

В.М.: Ознайомившись з положеннями цієї Стратегії реформування, я можу сказати, що вітаю сам факт згадки нарешті про проблематику протидії негативному впливу злочинної субкультури та неформальної тюремної ієрархії, але чи навряд у згаданій Стратегії цю проблему винесено як одну з «базових» проблем.

Навпаки, у чинній редакції Стратегії, як на мій погляд, цю проблему окреслено не те щоб як базову, а навіть не як другорядну, та чомусь розміщено у блоці, в якому йдеться про протидію катувань, що мені є зовсім незрозумілим.

Також у Стратегії не визначено яких ось конкретних кроків з боку держави, які мають вплинути на кінцевий результат у цьому напрямку.

Якщо уважно подивитися на додані до Стратегії індикатори виконання стратегії та Операційний план виконання, то Ви побачите, що автори цього документу поставили собі доволі амбітну і одночасно абстрактну ціль «мінімізувати вплив субкультури та тюремної ієрархії» у 50 пенітенціарних установах до 2026 року, а у заходах на її виконання наведено лише створення окремого сектору для тримання засуджених за ст. ст. 255, 255-1 Кримінального кодексу України та чомусь «запровадження проекту щодо сучасного технічного забезпечення установ (відеонагляд із дотриманням умов приватності)», що навряд чи допоможе для досягнення анонсованої мети.

Жодної конкретики щодо того, яким чином це буде виконуватись, які конкретні критерії визначення того факту, що в конкретній установі вже «мінімізовано» такий вплив, не наводиться.

Про що це свідчить? На мій погляд про те, що автори Стратегії не вивчили належним чином це питання та не мають належного уявлення про те, яким чином це завдання буде виконуватися у реальному житті.

Д.Я.: У згаданій Стратегії згадуються два поняття «злочинна субкультура» та «тюремна субкультура». Що, як на Вашу думку, це – просто був бюрократичний стиль при написанні Стратегії або за цим було щось інше? Чи можна протиставляти ці поняття сьогодні саме на прикладі української пенітенціарної системи?

В.М.: Це питання є актуальним, і воно випливає з попереднього. Думаю, що це свідчить про недостатнє вивчення авторами питання при підготовці згаданої Стратегії.

Д.Я.: Які три кроки – реальні практичні кроки – мають бути зроблені вже сьогодні для знищення або принаймні мінімізації впливу в’язничної субкультури у пенітенціарних установах України?

В.М.: В мене є моя окрема думка з цього питання, яка сформувалась під час практичної роботи у нашій пенітенціарній системі. Вона полягає у тому, що в Україні нарешті потрібно почати будувати в’язниці за європейським зразком, які будуть виключати багатомісне розміщення. Ув’язнені повинні утримуватися в камерах поодинці, або максимум по дві особи. Це буде найефективніший спосіб остаточно знищити цю пострадянську в’язничну субкультуру в українських пенітенціарних установах.

Давайте поглянемо на те, як відбувається розповсюдження цієї субкультури зараз.

Наприклад, людина, далека від кримінального світу, скоює якійсь злочин і вперше потрапляє до українського слідчого ізолятору. Куди вона потрапить?

Відповідь є очевидною: людина потрапить до багатомісної камери, де разом з нею будуть утримуватись декілька ув’язнених, від яких вона швидко навчиться таким термінам як «поняття», «общак», «арештантський уклад» та іншому пострадянському субкультурному в’язничному непотребу. Пройде деякий час, і цей ув’язнений буде розповідати про це новоприбулим в’язням. Так відбувається зараження цією субкультурою.

Тому, я переконаний, потрібні нові в’язниці з одиночними або двомісними камерами. Це покладе край цьому субкультурному забрудненню.

Ба більше: коли такі нові в’язниці будуть колись нарешті побудовані, то туди потрібно набирати абсолютно новий персонал з європейськими цінностями, який не буде мати досвіду служби у пострадянських в’язницях і який не буде толерувати спроби насадження пострадянської в’язничної субкультури у нових в’язницях.

Д.Я.: Чи можна сказати, що сучасні тюремні «понятія» у тому вигляді, які існують сьогодні, – це продукт імпортації з Росії. Враховуючи, що усі російські кримінальне авторитети так чи інакше перебувають під контролем російських спеціальних служб, чи можна вважати, що поширення російської в’язничної субкультури в Україні в сучасних умовах – це приховане поширення імперського російського впливу?

В.М.: Повністю з Вами згоден. В’язнична субкультура в українських пенітенціарних установах – це один з чинників, які досі зв’язує нас з пост-радянським минулим. І її потрібно викорінити.

Можна навести яскравий приклад нещодавнього умовно-достроково звільнення самого впливового російського «злодія в законі» Шакро-молодого. Чому його було звільнено достроково, за які заслуги? Правильно, за те що він підтримав набір ув’язнених з російських в’язниць до м’ясних штурмових загонів російського диктатора.

Адже якщо подивитися на «поняття злочинного світу», то служба в армії – це робота на державу, і за неформальними «поняттями» це категорично заборонено.

Згадаймо з історії так звані «сучі війни» у ГУЛАГу, коли у часи Другої Світової війни «злодії в законі» не підтримали мобілізацію на війну проти Німеччини ув’язнених у штрафбати. Як наслідок, коли після повторного потрапляння ув’язнених, що воювали за Радянський Союз, у в’язниці з «ворами», їх оголошували «суками» і, як правило, фізично знищували. І навпаки, коли «вор» опинявся у «сучому» таборі, то він також ставав жертвою насильства, і його фізично знищували, або «перехрещували» у «суки», примушуючи прилюдно вчиняти ритуал «цілування ножа», після чого «вор» ставав «сукою».

Що ми спостерігаємо зараз? Масову мобілізацію російських ув’язнених на війну з Україною за фактичної підтримки «генералітету» російського кримінального світу, якими є «злодії в законі».

Це додатково свідчить про те, що існуюча пострадянська в’язнична субкультура в українських пенітенціарних установах – це небезпечний атавізм, якого необхідно позбутися.

Д.Я.: Сьогодні багато говорять про мобілізацію засуджених в умовах війни. Збройні Сили – це, у першу чергу, дисципліна – на додаток до патріотизму. Чи не буде фактор в’язничної субкультури занадто негативно впливати на відповідні підрозділи, якщо вони будуть частково або повністю комплектуватися за рахунок засуджених? Чи не постане перед командирами з числа кадрових офіцерів Збройних Сил занадто складне завдання управління відповідними підрозділами?

В.М.: Я дуже обережно ставлюсь до питання можливої мобілізації ув’язнених в Україні. Найголовніше це те, що ми у жодному випадку не маємо бути подібними до російської влади у цьому питанні. Жодної масової мобілізації ув’язнених за російським прикладом не має бути. Вважаю допустимим точкову добровільну мобілізацію окремих засуджених, після попереднього ретельного вивчення та зважування низки факторів: тяжкості вчиненого засудженим злочину, дозволу потерпілих від злочину на мобілізацію конкретного засудженого, стану здоров’я засудженого, який має дозволяти йому виконувати бойові завдання та наявність військово-облікової спеціальності або військового досвіду, які в конкретний проміжок часу потрібні Силам оборони України.