Законсервована Імперія: про псевдо-опозицію як альтернативний імперський проєкт

Одна з найнебезпечніших ілюзій, якими живе частина українського та міжнародного суспільства, — це віра в існування «доброї Росії», яка начебто протистоїть режиму Путіна і готова стати партнером у побудові справедливого світу після його падіння, зберігаючи при цьому свою колоніальну сутність та імперську спрямованість.

Михаїл Ходорковський, колишній олігарх і в’язень путінської системи, активно культивує цю ілюзію, позиціонуючи себе як лідера російської опозиції та альтернативу нинішньому режиму. Проте детальніший аналіз його риторики і пропонованих ним кроків виявляє зовсім іншу картину: перед нами не антипод імперської політики, а її м’який, більш прийнятний для західної аудиторії варіант. Це не демонтаж російського колоніалізму, а його реінкарнація під новою вивіскою – альтернативний імперський проєкт, який має за мету не визволення народів з-під московського панування, а консервацію самої Імперії, лише з новим обличчям і дещо оновленою фасадною риторикою.

Нещодавна заява Ходорковського є яскравою ілюстрацією цієї стратегії, яку варто процитувати у повному обсязі:

«Питання не до Путіна — він зробить усе, щоб утриматися при владі. Питання до нас, до кожного. Ми можемо й далі вдавати, що від нас нічого не залежить. Але якщо ми мовчимо, ми стаємо фоном для злочину. Якщо ми звикаємо, ми перетворюємося на народ, якому все одно.  Я не прошу вас завтра виходити на площу. Але я прошу зробити бодай крок, який повертає людині гідність. І ось що можна зробити прямо зараз кожному – в міру того ризику, який він готовий нести. Перестати повторювати брехню. Навіть заради спокою. Не треба сперечатися з усіма — просто не говоріть словами пропаганди. Підтримувати тих, хто рятує та лікує. Це волонтери, фонди допомоги пораненим, біженцям, гуманітарні проєкти. Неважливо, де ви: в Росії чи за кордоном — ви ж не ЗСУ допомагаєте. Поговорити з близькими. Один на один. Не кажіть їм: «Ти ватник» чи «Ти зрадник». Кажіть: «Мені боляче», «Мені страшно», «Мені соромно». Давай просто спробуємо зрозуміти — навіщо це? Тиха розмова іноді сильніша за крик. Зробити вибір на роботі. Якщо ви робите дрони, снаряди, ракети — я знаю, що не завжди є хороший вибір. Але якийсь вибір є майже завжди: піти, перейти, саботувати, тягнути час. Я не романтизую, я розумію ціну. Але є момент, коли слова «я просто працюю» перетворюються на «Я беру участь». Головне питання: не що робить влада, а що робимо ми, щоб залишитися людьми».

Саме в цьому криється суть проблеми. Ходорковський пропонує росіянам моральний комфорт: можна нібито протистояти війні, не допомагаючи її жертвам перемогти агресора. Можна мати чисту совість, підтримуючи «гуманітарні проєкти» для тих самих російських солдатів, які вбивають, ґвалтують і катують українців і навіть самих же росіян. Це не заклик до справжнього опору, а пропозиція сурогату – імітації морального вибору, яка дозволяє зберегти і саму Імперію, і її населення в зоні психологічного комфорту. Адже справжній опір геноциду означає підтримку тих, хто захищається від геноциду. Справжній опір означає визнання права України на перемогу і активну допомогу в цій перемозі. Натомість Ходорковський пропонує росіянам залишатися «над сутичкою», зберігаючи моральну дистанцію і від Путіна, і від його жертв.

Заклик «не виходити на протести», а просто тихо на кухні говорити з сусідом» – це класична стратегія консервації status quo під виглядом поступових змін. Ходорковський протиставляє владу «народу», немов ця влада впала з Марса, а не є кров’ю і плоттю від цього самого народу, вирощеного на імперських установках та колоніальній політиці упродовж останніх п’ятисот років. Московська імперія – це не аномалія в російській історії, не хвороба, яка вразила здорове тіло. Це сама сутність російської державності, від Івана Грозного через Петра І та Катерину ІІ до Сталіна і Путіна. Це безперервна традиція експансії, поглинання сусідніх народів, нищення їхніх культур і мов, перетворення їх на «етнографічний матеріал» для будівництва «великої держави». І саме на цій традиції виховувалися покоління росіян, саме ці цінності транслювалися через освіту, культуру, літературу.

Коли Михаїл Ходорковський пропонує «навіть якщо ви виробляєте дрони, ракети, снаряди» – це означає не псувати мікросхеми кардинально, а так легесенько виробляти замість 100 дронів на місяць лише 99. Ну робив ти на місяць 100 снарядів, то зроби 98, і вважай себе борцем з режимом.

Михаїл Ходорковський фактично закликає до символічного жесту, який не змінить реальності, але дозволить людині спати спокійно. Це мораль для домашнього вжитку, яка не передбачає реальних жертв, реальних ризиків, реального вибору. Справжній опір означав би відмову брати участь у виробництві зброї взагалі, перехід на бік тих, хто захищається, публічне засудження агресії. Натомість росіянам пропонується зручна роль «глибоко прихованих і взагалі непомітних внутрішніх дисидентів», які можуть залишатися частиною системи, продовжувати годувати військову машину, але при цьому вважати себе «хорошими росіянами», які «не згодні з Путіним».

Найбільш показовою є рекомендація підтримувати «волонтерів, фонди допомоги пораненим, біженцям, гуманітарні проєкти» з обов’язковим застереженням «ви ж не ЗСУ допомагаєте».

Що це означає на практиці? Це означає допомогу тим самим російським військовим, які прийшли вбивати українців. Це означає підтримку системи, яка дозволяє путінському режиму знімати з себе частину соціального тягаря, перекладаючи його на «добрих росіян» і міжнародні організації. Це означає збереження ресурсу Імперії — щоб поранені солдати повернулися вбивати далі, щоб біженці з окупованих територій не стали тягарем для режиму, а могли бути використані у пропагандистських кампаніях про «захист російськомовного населення». Водночас категорична заборона допомагати Збройним Силам України означає відмову від підтримки тих, хто насправді захищає цивілізовані цінності від варварства, хто бореться за право народів на самовизначення, хто стоїть між Європою і новою хвилею російської експансії.

Ця позиція не є особистим дивацтвом чи результатом непорозуміння. Це системна, ідеологічно обґрунтована стратегія збереження російської імперії під новою упаковкою. Адже що таке «добра Росія» в уявленні російських «опозиціонерів»? Це Росія без Путіна, але з тією самою територією, з тим самим контролем над Чечнею, Татарстаном, Башкортостаном, Якутією та десятками інших поневолених народів. Це Росія з більш м’якою риторикою, але з тим самим баченням себе як «великої держави», яка має «особливу місію» у світі. Це Росія, яка, можливо, припинить війну в Україні (після того, як утримає частину захоплених територій через «компромісний мир»), але збереже своє імперське мислення, свої претензії на «сферу впливу», своє право визначати долю сусідніх країн.

Ходорковський та його однодумці пропонують світу зручну ілюзію: начебто можна налагодити відносини з Росією, просто замінивши Путіна на «більш ліберального» лідера. Начебто проблема в персоналії, а не в системі. Начебто імперію можна реформувати зсередини, не демонтуючи її колоніальну структуру, не визнаючи права поневолених народів на незалежність, не проходячи через процес деколонізації та декомунізації. Ця стратегія особливо небезпечна, бо вона апелює до втоми Заходу від конфлікту, до бажання швидкого «вирішення проблеми», до надії на те, що можна повернутися до «нормальності» без кардинальних змін у Росії.

Історія знає чимало прикладів подібних «альтернативних імперських проєктів». Всі ці приклади демонструють одну закономірність: імперія може змінювати свою ідеологічну оболонку, модернізувати риторику, пристосовуватися до нових обставин, але зберігає свою колоніальну суть доти, доки не відбудеться справжня деколонізація – територіальна, політична, культурна та психологічна.

Справжня альтернатива путінському режиму не може бути іншим варіантом Імперії. Вона має передбачати демонтаж колоніальної системи, визнання права всіх поневолених народів на самовизначення, повне відшкодування збитків жертвам російської агресії, люстрацію та суд над воєнними злочинцями, глибоку культурну трансформацію російського суспільства через процес декомунізації та деколонізації. Це означає, що «Росія після Путіна» не може залишитися в тих самих кордонах, не може зберегти той самий статус, не може продовжувати претендувати на роль «великої держави». Це має бути принципово інша політична одиниця з розпадом Російської Імперії на окремі національні держави.

«Помірковані опозиціонери» пропонують зовсім іншу перспективу – збереження Імперії під новим керівництвом. Саме тому їхні заклики так обережні, так розмиті, так спрямовані на збереження психологічного комфорту росіян. Саме тому вони так наполегливо відмовчуються від теми деколонізації, від визнання права України на повну перемогу, від підтримки звільнення Ічкерії, Татарстану та інших колонізованих територій. Їхній проєкт – це проєкт консервації Імперії, її підтримки у стані анабіозу до кращих часів, коли можна буде повернутися до «нормальності» без кардинальних змін у структурі російської державності та свідомості російського суспільства. І саме тому цей проєкт є не менш небезпечним за путінський, бо він пропонує світу ілюзію миру без справедливості, стабільності без деколонізації, майбутнього без переосмислення минулого.